
До мене звернувся чоловік, щодо якого судом першої інстанції було видано обмежувальний припис у зв’язку із заявами дружини про нібито вчинення домашнього насильства.
Ситуація мала особливе значення для клієнта, оскільки встановлений судом припис фактично обмежував його можливість користуватися житлом, право на яке виникло під час шлюбу та оформлювалося на дружину.
Позиція захисту полягала в тому, що сам факт звернення до поліції не може автоматично свідчити про вчинення домашнього насильства. Необхідно оцінювати всі обставини конфлікту, належність і достатність доказів, наявність реальних ризиків повторного насильства, а також пропорційність обмеження прав особи.
Особливого значення набув результат розгляду адміністративної справи за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, яка стосувалася тих самих обставин. За моєї участі провадження у справі було закрито у зв’язку з недоведеністю обставин, необхідних для притягнення клієнта до адміністративної відповідальності.
Постанову суду в адміністративній справі було долучено до матеріалів цивільної справи та використано разом з іншими доказами для обґрунтування апеляційної скарги.
Результат
Апеляційний суд погодився з доводами захисту:
• обмежувальний припис було скасовано;
• первісне рішення суду першої інстанції скасовано;
• права клієнта на користування житлом відновлено.
Таким чином, вдалося захистити клієнта від необґрунтованого обмеження його прав та довести необхідність комплексної оцінки доказів, а не лише заяви однієї зі сторін конфлікту.
Ця справа є показовою тим, що у справах про обмежувальні приписи важливе значення має не тільки сам факт звернення до поліції, а сукупність доказів, реальність ризиків, обставини конфлікту та пропорційність обмежень прав особи.
